Розділ 3.Формалізація часу у праві - Одеська національна юридична академія на правах рукопису

^ Розділ 3.
Формалізація часу у праві 3.1. Хронологія і хронометрія правового буття
Російський цивіліст початку ХХ ст. Ю. С. Гамбаров писав, що час є “необхідним супутником усіх без винятку юридичних відносин, але він впливає на них не сам по собі, а через ті або інші юридичні факти, які ним обумовлюються або обмежуються, це видно, наприклад, у тих випадках, коли початок або кінець якого-небудь права пов’язується із настанням того або іншого строку або здійсненням якої-небудь дії в межах визначеного наперед проміжку часу [71, с. 651]”. Вчений зазначає, що про єдиний інститут часу не може бути й мови, однак можна назвати основні випадки, в яких об’єктивне право спеціально займається часом як фактором виникнення, зміни й припинення юридичних відносин: строки, інститути давності, способи вимірювання часу.

Час може бути розглянутий з точки зору хронології або хронометрії [Див.: 54, с. 221]: в основі хронологічного обліку лежить момент часу; хронометричного – тривалість часу. Безсумнівно, хронологія й хронометрія мають місце при визначенні часових меж дії права (наприклад, момент набрання законом чинності може пов’язуватися із певною датою або подією, або ж із спливом певного строку), але набагато більшого поширення вони набувають у сфері правового регулювання, тобто безпосереднього впливу права на суспільні відносини.

Російський юрист середини ХІХ ст. Д. І. Мейер вірно помітив, що “юридичні відносини так тісно пов’язані з усією діяльністю громадян, що природно підводити і їх під загальне літочислення. І дійсно, юридичний побут також дотримується його: поняття про рік, місяць, тиждень, день тощо застосовуються і до юридичних відносин. Але в юридичному обрахунку часу вбачаються й деякі особливості, так що загальне цивільне літочислення застосовується до юридичних відносин лише з деякими змінами [141, с. 197]”.

Як хронологія, так і хронометрія ґрунтуються на метричних властивостях часу: вони використовують такі одиниці літочислення як хвилина, година, доба, тиждень, місяць, рік та ін. Розбіжність полягає у трактуванні цих одиниць: якщо для хронології значення має конкретний момент часу (наприклад, кінцевим моментом строку дії договору встановлюється 1 січня 2010 р.); то для хронометрії важливою є можливість вимірювати за допомогою цих одиниць тривалість якої-небудь дії, бездіяльності або події (наприклад, строк дії договору найму (оренди) житла може бути встановлений у п’ять років).

Римське право використовувало і хронологію, і хронометрію, уживаючи два поняття: dies (від “день”) і tempus (від “час”) [195, с. 76, 177]. На українську мову вони перекладаються, відповідно, як “термін” і “строк”; на російську ж мову обидва поняття перекладаються як “срок”, але їх ні в якому разі не можна змішувати – така термінологічна плутанина пов’язана з відсутністю в російській мові слова, адекватного поняттю “dies”.

Етимологія українського “строк” і російського “срок” сходить до давньоруського “сърокъ” – “відрізок часу, стосовно якого відбулася угода, обумовлений проміжок часу”. “Сърокъ”, у свою чергу, походить від найдавнішого значення дієслова “съреку”, яке у роботах І. І. Срезневського означає “умовляюся, договорююся” [102, с. 102]. Таким чином, спочатку строк являв собою “проміжок часу, який не був установлений довільно, а впорядкований і визначений угодою або авторитетом влади [102, с. 102]”.

У сучасній російській мові, як і в давньоруській, відсутнє спеціальне поняття, що позначало б момент часу – для цього також використовується слово “строк”. В. І. Даль визначив його як “певну тривалість часу і саму межу цього часу [83, с. 304]”. Така ситуація спостерігається й у юриспруденції: ще півтора століття назад Д. І. Мейер писав, що поняття про строк “досить невизначене: строком називається в нас і межа часу, до якої має відбутися відома дія або до якого вона має завершитися, строком називається і простір часу, протягом якого має відбуватися дія; строком називається і настання певного часу [141, с. 195]”. На це вказував і Ю. С. Гамбаров: “Наша мова (російська – І.О.) не передає цієї розбіжності, але вона, безсумнівно, існує, тому що проміжок часу, протягом якого та або інша дія може бути здійснена, і крайні пункти цього проміжку часу, його початковий і прикінцевий моменти, які обумовлюють виникнення або припинення права, являють собою не одне, а два поняття. Там час є триваючим станом, тут – моментом, від якого або до якого обчислюються ті або інші юридичні наслідки [71, с. 652]”.

Необхідно зазначити, що і в українській мові поняття строку може бути неоднозначним – наприклад, в одинадцятитомному академічному словнику української мови “строк” визначається так: “1. Установлений, визначений для кого-, чого-небудь відрізок часу… 2. Установлений, призначений час, момент… [203, с. 785]”.

Між тим, поряд із поняттям “строк”, що відповідає “сроку” у найдавнішому його значенні, в українській мові є поняття “термін”. Воно позначає саме момент часу, веде етимологію від імені давньоримського божества границь Термінусу (Terminus) [201, с. 570], і було запозичене із середньолатинської мови, де слово “terminus” означало “прикордонний (межовий) знак; закінчення, кінець, межу [93, с. 554]”. Однак, із часом первісний зміст слова був розмитий, у результаті чого норми літературної української мови стали допускати використання слова “термін” у значенні, синонімічному слову “строк”: академічний словник визначає “термін” як “1. Відтинок, проміжок часу, визначений, установлений для чого-небудь; строк… 2. Призначений, установлений момент, час виконання або настання чого-небудь [204, с. 87-88]”.

Здавалося б, для юриста знову постає проблема, про яку писав Д. І. Мейер (хоча і стосовно російської мови): часова тривалість і момент часу, по суті позначаючи різні явища, називаються однаково. Різниця полягає лише в тому, що в російській мові така назва одна, а в українській – їх дві. Вихід із такого скрутного становища вбачається тільки один (він і був використаний авторами ЦК України 2003 р.) – за допомогою юридичної техніки дати поняттям “строк” і “термін” чіткі однозначні дефініції.

Українське законодавство використовує обидва ці поняття у первісних значеннях. Так, у ст. 251 ЦК України 2003 р. було надано їхнє офіційне тлумачення: “строком” є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення; “терміном” – певний момент у часі, із настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. При цьому, ст. 252 ЦК України зазначає, що “строк” визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а “термін” – календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Таким чином, варто визнати за українським законодавством більшу визначеність у порівнянні з російським, де тривалість і момент часу позначаються за допомогою одного й того самого поняття.

Хронологічний і хронометричний виміри юридичного побуту мають немаловажне практичне значення.

Так, у римському приватному праві dies (момент) являв собою таке застереження, яке пов’язувало із майбутньою і безсумнівною подією дійсність угоди або її припинення. У першому випадку строк називався “початковим” (dies a quo – день, з якого), у другому – “кінцевим” (dies ad quem – день, до якого) [195, с. 76]. В угодах, пов’язаних із розпорядженням (наприклад, з передачею речового права, купівлею-продажем, міною) значення мав тільки початковий строк, у зобов’язальних же угодах (позика, найм) – обоє.

Стосовно “неминучого настання” події, про яке мова йде в ч. 2 ст. 252 ЦК України необхідно зазначити таке: по-перше, неминучість події – це невід’ємна характеристика строку, яка відрізняє його від умови (за якої невідомо, чи наступить подія взагалі); по-друге, про неминучу подію точно відомо, що вона наступить, але коли саме вона наступить, може бути точно відомо, а може бути і невідомо. Тут проглядається паралель із римським приватним правом, де терміни – dies поділялися на certus quando (“точно відомо коли”) та incertus quando (“невідомо коли”) [Див.: 195, с. 73]. Прикладом першого виду термінів може бути настання свята Різдва, початок чергової сесії парламенту тощо; другого – смерть певної особи, затвердження парламентом кандидатури прем’єр-міністра та ін.

Основні категорії у сфері хронології – датування, одночасність і послідовність.

Датування (позначення місця в календарній часовій шкалі), за словами Г. І. Петрова, широко використовується насамперед з метою позначення часу розробки, прийняття, опублікування і набрання чинності нормативно-правовими актами, а також актів, що вносять у них зміни, доповнення або скасовують їх [170, с. 47]. Крім того, “нерухома” дата служить постійним часом відліку у послідовній зміні актів, дій і подій [171, с. 48].

Одночасність може бути представлена як “установлення необхідності збігу в часі управлінських дій або фіксування управлінських подій, які мали місце [171, с. 50]”. Однак, обмеження використання категорії одночасності лише сферою управління вбачається необґрунтованим. Одночасність може встановлюватися завжди, коли мова йде про чітко фіксовані у часі (тобто датовані) дії й події.

Через одночасність між юридично значимими діями і подіями встановлюється відношення типу “раніше-пізніше”, тобто вишиковується їхня послідовність. Послідовність, як зв’язок “між попередніми і наступними діями та подіями, у соціальному регулюванні пояснюється об’єктивними причинно-наслідковими зв’язками явищ і подій у природі і суспільстві [171, с. 50]”. Вона містить у собі як необхідні елементи процеси датування й установлення одночасності.

Розташування дій і подій у хронологічному порядку має важливе значення при вирішенні низки питань юридичного характеру. Наприклад, ст. 58 Конституції України встановлює, що ніхто не може бути притягнений до відповідальності за вчинене діяння, якщо на момент його здійснення воно не вважалося правопорушенням. У кримінальному праві тут важливі два моменти: 1) дата набрання чинності законом, який встановлює злочинність діяння; 2) дата вчинення цього діяння. Уповноважена посадова особа або орган визначають, який із цих моментів наступив раніше, а який пізніше і встановлює їхню послідовність. На цій підставі вирішується питання про притягнення (якщо діяння вчинене після набрання законом чинності) або неможливість притягнення (якщо воно вчинено раніше) “винної” особи до відповідальності.

У приватному праві визначення моменту часу також є немаловажним. Так, в українському праві договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (ч. 1 ст. 640 ЦК України). Така ж ситуація спостерігається й у німецькому праві, однак в англійській правовій системі інша справа: за англійським загальним правом достатньо, щоб контрагент кинув свою письмову відповідь із волевиявленням у поштову скриньку. Якщо контрагент, якому послана оферта, хоче її письмово підтвердити, то договір, відповідно до правила “поштової скриньки” (mailbox, або posting rule), вважається укладеним з моменту, коли відповідь із акцептом опущено у поштову скриньку, незалежно від того, буде волевиявлення акцептанта отримане оферентом чи ні [122, с. 356].

Якщо з погляду хронології час – послідовність певних точок (“моментів часу”), то з позиції хронометрії він є деякою тривалістю. Хронологія й хронометрія тісно пов’язані між собою, оскільки тривалість обмежується двома моментами часу – початковим і кінцевим. Звідси, з одного боку, точне зазначення цих моментів часу дозволяє розрахувати тривалість, з іншого боку, знання тривалості й одного з моментів часу дає можливість установити другий момент.

У правовій сфері тривалість знаходить відображення у строках і давностях. Строк розуміється як тривалість часу, з настанням або закінченням якої пов’язують настання певних юридичних наслідків. Давність – це вид строку, сплив якого тягне певні правові наслідки.

Слід зазначити, що найчастіше хронологія і хронометрія використовуються разом. Приміром, ст. 338 ЦК України встановлює, що особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заяви про знахідку в міліцію або в орган місцевого самоврядування (за винятком ряду випадків, установлених тією ж статтею ЦК). Тут присутня й тривалість часу (шість місяців), і момент її спливу, з якого виникає право власності на знайдену річ.

8638080776779707.html
8638152144157460.html
8638259461745671.html
8638334518117966.html
8638451552520800.html