Список використаних джерел - Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия


^ Список використаних джерел

  1. Кодекс адміністративного судочинства України. – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2005. – 160 с.

  2. Закон України від 2 жовтня 19996 р. № 393 „Про звернення громадян” // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.

  3. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

  4. Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закл. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 288 с.

  5. Примаченко О. Кодекс адміністративного судочинства. Тиха революція ... // Дзеркало тижня – 2005 – 29 жовтня – № 42 (570).

  6. Филиппов В.Д. Создание новой ветви судебной власти не сделает граждан юридически более защищенными // Независимая газета – 2005 – 17 мая – № 476.



Каракаш І.І.

к.ю.н., доцент, завідувач кафедри

аграрного, земельного та екологічного права ОНЮА


^ ЮРИДИЧНІ ТА ФАКТИЧНІ КРИТЕРІЇ РОЗМЕЖУВАННЯ ЗЕМЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ТА КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Передбачений Прикінцевими положеннями Земельного кодексу України 2001 року [1; 27] до прийняття спеціального закону про розмежування земель права державної та комунальної власності на решті Верховною Радою України прийнятий. Проте порівняльний аналіз змісту Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 5 лютого 2004 року [5; 411] мало чим розвиває і доповнює положення чинного Земельного кодексу з розмежувальних питань. У більшості випадків вказаний закон текстуально дублює положення Земельного кодексу. Тому навряд чи можна вважати таку законотворчість ефективним і очікувати дійових результатів від впровадження положень цього закону у землевпорядну практику.

Перш за все звертає на себе увагу відсутність в Законі «Про розмежування земель державної та комунальної власності» юридичних та практичних критеріїв їх розмежування. Якщо юридичні критерії розмежування земель права державної та комунальної власності в чинному земельному законодавстві позначені їх суб’єктною належністю, особливою цінністю, цільовим призначенням, видами використання тощо, то практичні ознаки їх розмежування за місцем розташування (на місцевості) залишаються не визначеними. Тому вважаємо за доцільне коротко розглянути правове становище земель державної та комунальної власності.

^ Право державної власності на землю є досить давньою і бере свій початок із князівської «сабіни», що пережила періоди земельної власності царської сім’ї та імператорського двору, кабінетного землеволодіння та казенних земель, і, нарешті набула статус державної власності на землю. З цього випливає, що держава з моменту свого виникнення володіло і до наших днів володіє визначеними земельними площами на власницькій основі. Безумовно, держава і надалі буде мати право власності на відповідні земельні ресурси для здійснення своїх функцій з метою виконання загальнодержавних завдань та задоволення публічних інтересів суспільства [7; 54-55]

Однак, проблема буття державної власності на землю, насамперед, полягає в тому, у яких межах та на якому праві вона належить державі. Відомо, що в радянський період право власності на землю та інші природні ресурси існувало у виключній формі, що означало усунення усіх суб’єктів права від участі у відносинах власності на землю та інші природні багатства країни, за винятком самої держави. Таким чином, держава була єдиним власником землі та розташованих на неї інших природних багатств. Але при цьому відсутня була вказівка на конкретного власника землі в особі будь-якого державного формування з численних державних утворень, що існували в складі Союзу РСР. Таке положення, власне кажучи призвело до формування не державної власності на землі та її багатства, а адміністративно-управлінської та чиновницько-бюрократичної земельної та природноресурсової власності.

Принципово інше закріплення одержали відносини державної власності на землю в законодавстві сучасної української держави за час його незалежного існування. Відповідно до ч. 1 ст. 84 Земельного кодексу, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Наведена норма кодифікованого земельного закону дає підстави для виділення декількох особливостей правового статусу державної власності на землю.

По-перше, визначення об’єкту права державної власності здійснено не через поняття конкретної земельної ділянки, а через більш широку категорію «землі», що охоплює й ознаки відособленої земельної ділянки. З цього випливає що, об’єктами права державної власності є не тільки конкретні земельні ділянки, а всі землі відповідних категорій у просторових межах держави, які не віднесені до комунальної та приватної власності. Відокремлення земельних площ державної власності не за ознаками визначення місць розташування конкретних ділянок і встановлення їх меж на земній поверхні, а межами державного кордону, забезпечує їх зовнішнє розмежування від земель сусідніх держав і внутрішнє розмежування від земель комунальної та приватної власності.

По-друге, при такому широкому позначенні об’єктів державної власності вказівкою на «усі землі», складається ситуація, коли в межах держави не можуть залишатися земельні об’єкти, що не належали б на підставі права власності. Це означає що, якщо земельні площі в межах держави не належать на праві комунальної чи приватної власності, то вони відносяться до об’єктів права державної власності. Таким чином, право державної власності на землю, на відміну, наприклад, від приватної земельної власності фізичних та юридичних осіб на конкретні земельні ділянки, як би презюмірується на законодавчому рівні. Але з цього не випливає, що держава не може мати право власності на відокремлені земельні ділянки, наприклад, при викупу їх з комунальної чи приватної власності, наданні конкретні ділянки в користування державним підприємствам, установам і організаціям, конфіскації земельної ділянки у встановленому порядку та інших випадках, передбачених законом [11; 26].

Важливою особливістю права державної земельної власності є і те, що в законодавчому порядку визначені землі, що не підлягають передачі в комунальну власність. Відповідно до ч. 3 ст. 84 Земельного кодексу, до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об’єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України та державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та обов’язкового відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Зазначені землі призначені для здійснення державою своїх внутрішніх і зовнішніх функцій, використовуються для задоволення соціальних інтересів національного суспільства і забезпечують виконання загальнодержавних завдань. Тому вони не обмежені ні категоріями земель, ні розмірами площ, ні місцем розташування. Більш того, виходячи з функціонального призначення їх використання, наведений перелік державних земельних ресурсів, що не може передаватися в комунальну власність, не є вичерпним. У зв’язку з цим зберігає свою актуальність проблема розмежування земель права державної та комунальної власності не тільки на законодавчому рівні, а й на практиці землевпорядкування.

Не менш важливим є визначення земель державної власності, які не підлягають передачі у приватну власність. У ч. 4. ст. 84 Земельного кодексу ре важко вбачити, що перелік земель державної власності, що не підлягають передачі у приватну власність, є більш широким у порівнянні із земельними об’єктами, які не передаються в комунальну власність. Таке положення не впливає на реалізацію конституційного принципу рівності суб’єктів права власності перед законом, хоча б тому, що приватні власники не можуть бути суб’єктами зазначених земель. Крім того, слід мати на увазі, що комунальні землі, аналогічно використанню земельних ресурсів державної власності, призначені для задоволення публічних інтересів територіальних громад та регіональних спільнот населення країни.

Найбільш істотною стороною рівності права власності на землю є положення, що закріплено ст. 14 Конституції про набуття і реалізацію цього права державою, нарівні з громадянами та юридичними особами, виключно відповідно до закону. Тепер цей конституційний принцип знайшов своє закріплення і у кодифікованому земельному законі. Так, згідно з ч. 5 ст. 84 Земельного кодексу, держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Звертає на себе увага те, що в усіх випадках придбання державою права власності на землю вказується на земельні ділянки з ознаками відособленого об’єкту права. Саме набуття таких земельних ділянок здійснюється на підставі закону, перед яким фізичні та юридичні особи рівноправні з державою. Що ж стосується права державної власності на «землі» у вище розглянутому розумінні їх правооб’єктності, то вони були і залишаються у власності держави, й в їх «повторному» придбанні державою немає необхідності. Вони належать державі на підставі привласнення усім державним співсуспільством та на засадах правонаступництва української держави від попередніх державних утворень, як форм політико-правової організації народу України.

Українській державі на праві власності можуть належати земельні ділянки і за його територіальними межами. Так, відповідно до ч. 3 ст. 18 Земельного кодексу, Україна за межами своєї території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни. Незважаючи на незначні розміри закордонних землеволодінь української держави в порівнянні з внутрішньою державною власністю на землю, наведене положення земельного закону має принципове значення.

Суб’єктом права власності на державні землі та конкретні земельні ділянки у їх складі, завжди залишається держава як політико-правова організації суспільства. При цьому законодавче покладання функцій щодо реалізації правомочностей власності державою на ті чи інші органи державної влади, не знижає власницької правосуб’єктності держави і не підмінює її як власника земельних ресурсів країни. Із зазначеного випливає, що землі державної власності належать самій державі з усіма соціальними і юридичними наслідками, а не державним органам представницької або виконавчої влади, які здійснюють правомочності володіння, користування та розпорядження ними у законом встановлених межах від імені та в інтересах держави. До речі, останнє позначення «в інтересах держави», нажаль, відсутнє як конституційному, так і в земельному законодавстві, що не можна вважати виправданим.

^ Право комунальної власності на землю є відносно новим явищем у нашій країні. Комунальна власність, що виникла на підставі ст. 31 Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 року [2; 249] як різновид державної власності [12; 89], з прийняттям діючої Конституції, набула самостійного характеру. Стосовно земельної власності це закріплено у ст. 142 Основного закону, яка одержала подальший розвиток в Земельному кодексу. Комунальна власність на землю означає їхню належність на праві власності територіальним громадам. Тому в сучасний період комунальна земельна власність є альтернативою державній власності на землю. Зберігаючи свій публічний характер, вона являє собою найбільш оптимальний рівень узагальненої належності земельних ресурсів та їх багатств територіальним громадам.

Основним джерелом набуття комунальної власності на землю були і залишаються державні земельні площі. Це мало місце, наприклад, при передачі в комунальну власність підприємств агропромислового комплексу згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 1060 від 5 вересня 1996 року [6] разом із зайнятими ними земельними ділянками, що знаходилися в колективній власності. Така передача земельних ділянок державної власності в комунальну власність передбачена в ст. 117 Земельного кодексу. Право комунальної земельної власності у даний час може поширюватися шляхом викупу земельних ділянок фізичних та юридичних осіб для суспільних потреб і придбання на інших засадах, передбаченим законом.

За ст. 83 Земельного кодексу, у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності*. Таким чином, землі комунальної власності в загальному виді визначаються на засадах їх виключення зі складу земельних ресурсів державної власності та відокремлення від земельних ділянок права приватної власності фізичних та юридичних осіб.

Разом з цим діючий земельний закон визначає землі, що можуть знаходитися тільки у комунальній власності й не можуть передаватися у приватну власність. Так, згідно з ч. 3 ст. ст. 83 Земельного кодексу, до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Не менш важливими є положення Земельного кодексу про підстави придбання права комунальної власності на землю. Територіальні громади набувають землю в комунальну власність у випадках: передачі їм земель державної власності (ст. 117); викупу земельних ділянок для суспільних потреб та їх примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності (ст. 146 і 147); прийняття спадщини, умовою якого є передача земельної ділянки територіальній громаді за законом чи заповітом (ст. 111); придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами (ст. 131); виникнення інших підстав, передбачених законом. До останніх можна віднести, наприклад, випадки добровільної відмови фізичної або юридичної особи від права власника на земельну ділянку на користь територіальної громади, вилучення земельної ділянки за позовами органів місцевого самоврядування у законом передбачених випадках тощо. Таким чином, наведений перелік підстав придбання права комунальної власності на землю не є вичерпним.

Суб’єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади. Так, відповідно до ст. 83 Земельного кодексу, комунальною власністю є землі, що належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ і міст. При цьому визначення територіальної громади, її правосуб’єктність, основні функції та повноваження, у т. ч. правомочності власності, а також умови і порядок їх здійснення, закріплені в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року [3; 170]. За ст. 1 вказаного закону, територіальна громада – це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища чи міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. А адміністративно-територіальна одиниця являє собою область, район, місто, район у місті, селище або село. Із наведеного випливає, що територіальна громада – це не адміністративно - територіальна одиниця, і не створені нею органи місцевого самоврядування, а об’єднання жителів у межах відповідної адміністративно - територіальної одиниці.

Територіальні громади одночасно виступають первинними носіями прав місцевого самоврядування і суб’єктами повноважень щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами, розташованими на їх території. У цьому зв’язку, вказана норма закону про місцеве самоврядування визначає право комунальної власності як невід’ємне право територіальної громади володіти, доцільно, економно та ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Невід’ємне право територіальних громад на володіння, користування і розпорядження майновими об’єктами, не применшує їх прав на використання земельних ресурсів на основі права власності, яке їм належить. У цьому відношенні правомочності територіальних громад, закріплені в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», істотно доповнюються положеннями ст. 12 та іншими нормами Земельного кодексу. Найбільш важливими серед них є правомочності щодо володінню, користуванню і розпорядженню землями комунальної власності. Самі ж умови та порядок здійснення правомочностей власності територіальними громадами через створені ними органи місцевого самоврядування, не призводить до втрати ними якості відособлених і самостійних суб’єктів права власності на комунальні землі.

^ Порядок розмежування земель державної та комунальної власності закріплений у другому розділі Закону «Про розмежування земель державної та комунальної власності». Так, за загальними положеннями ст. 10 цього закону, розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється в межах адміністративно-територіальних утворень - сіл, селищ, міст, районів, областей. Підставою для проведення робіт, пов’язаних з розмежуванням земель державної та комунальної власності в межах населених пунктів, є рішення сільської, селищної, міської ради, а за межами населених пунктів - рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим або відповідної обласної державної адміністрації. Розмежування земель державної та комунальної власності здійснюється за проектами, які за замовленням відповідних сільських, селищних, міських рад, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій розробляються державними та іншими землевпорядними організаціями. Узагальнюючи наведені положення цієї норми закону, можна стверджувати, що розмежування земель права державної та комунальної власності на землю здійснюється шляхом землевпорядкування на засадах, передбачених Законом України «Про землеустрій» від 22 травня 2003 року [4; 1178].

Такий висновок підтверджується конкретними вимогами наступної норми вказаного закону, за якою при розмежуванні земель державної та комунальної власності віднесення земельних ділянок, площа яких відповідає даним земельно-кадастрової документації, до земель державної чи комунальної власності, визначення меж цих ділянок проводяться на підставі цих даних. При віднесенні частини земельної ділянки до земель державної чи комунальної власності її поділ проводиться на кадастрових планах з наступним встановленням меж в натурі (на місцевості).

Визначення меж земельних ділянок у випадках, коли відсутні матеріали встановлення їх в натурі (на місцевості) або ж існуючі межі не відповідають земельно-кадастровій документації, проводиться відповідно до вимог Земельного кодексу з урахуванням нормативів відведення земельних ділянок. Таким чином, тільки земельно-кадастрова документація надає можливості для встановлення обсягу виконаних земельно-кадастрових робіт, що встановлюють процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності або права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Інакше кажучи для розмежування земель державної та комунальної власності важливе значення мають не тільки юридичні дані, а й фактичні дії та конкретні відомості про земельні ділянки.

Закон «Про розмежування земель державної та комунальної власності» передбачає певні вимоги щодо розробки, погодження і затвердження проектів розмежування земель державної та комунальної власності. Так, за ст. 12 закону, проекти розмежування земель державної та комунальної власності розробляються на підставі договору між замовником та розробником документації із землеустрою відповідно до завдань, які затверджуються замовником. Особливо складні проекти можуть розроблятись у два етапи: розробки концептуальних основ розмежування земель державної та комунальної власності та розробки конкретного проекту розмежування земель державної та комунальної власності.

Проекти розмежування земель державної та комунальної власності визначають: місце розташування і розмір земельних ділянок, які залишаються у державній власності, за категоріями земель; місце розташування і розмір земельних ділянок комунальної власності територіальної громади за категоріями земель; правове, організаційне і фінансове забезпечення, строки реалізації та економічну, соціальну й екологічну ефективність розмежування земель державної та комунальної власності. Органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень, приймають рішення про погодження та затвердження проектів розмежування земель державної та комунальної власності. Таким чином, потрібно виконати цілу низку фактичних дій та заходів для прийняття відповідних рішень зазначеними органами стосовно розмежування земель права державної та комунальної власності.

Суттєвими є й вимоги вказаного закону стосовно встановлення в натурі (на місцевості) меж земель державної та комунальної власності. Так, за ст. 13 закону, встановлення меж земельних ділянок державної та комунальної власності в натурі (на місцевості) здійснюється згідно із затвердженими проектами розмежування земель державної та комунальної власності із закріпленням їх межовими знаками встановленого зразка. Це означає, що без встановлення в натурі (на місцевості) меж земель державної та комунальної власності вони залишаються не розмежованими.

Звертає на себе увагу і те, що посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень згідно ст.. 176 Земельного кодексу, здійснюється державним актом України, форма та порядок видачі якого встановлюється Верховною Радою України. А за ст. 14 Закону «Про розмежування земель державної та комунальної власності», право комунальної власності на землю посвідчується державним актом, форма якого встановлюється Кабінетом Міністрів України. Такі розходження у наведених законах про посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень та права комунальної власності на землю можуть призвести до висновку про нетотожність між двома зазначеними юридичними категоріями - адміністративно-територіальним утворенням та його правом комунальної власності на землю.

Формально-юридичні вимоги наведених законодавчих положень дають підстави для ствердження про те, що без посвідчення меж адміністративно-територіальних утворень такі утворення не існують, а без посвідчується державним актом права власності територіальної громади на землю у неї не виникає право комунальної земельної власності. У таких випадках державні землі залишаються не розмежованими і зберігають свій попередній статус права державної власності, а розпорядження ними, наприклад, в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, згідно п 12 Перехідних положень Земельного кодексу, продовжують здійснювати відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Наведене найбільш наглядно свідчить про не ефективність Закону «Про розмежування земель державної та комунальної власності». В ньому не передбачено також яким документом посвідчується право державної власності на землю. Рівні умови набуття і реалізації права власності на землю за ст. 14 Конституції, мають адекватно посвідчуватись. Таке посвідчення є не менш актуальною для визначення співвідношення державної та комунальної власності на землю, ніж посвідчення права приватної земельної власності фізичних і юридичних осіб. Воно справедливо обмежувало би право державної земельної власності у період формування та становлення комунальної власності на землю відповідних територіальних громад.


8637616712245589.html
8637668218395310.html
8637773989595674.html
8637907138916496.html
8638001754437794.html